Ветерани підприємства
…А робота в цехах продовжує снитися
Сидимо в затишній кімнаті будинку Василя Михайловича Дзудзила і гортаємо сторінки його сімейного фотоальбому. В ньому здебільшого знімки його товаришів по роботі, колег, з якими в позаробочі дні, вихідні виїжджали на відпочинок у мальовничі місця Передгір’я, звідки він, до речі, і родом – з села Спаса Рожнятівського району. Захоплюючі моменти зафіксувані і на цих знімках!… На одному з них – Василь Михайлович у бурхливій до білої піни річці з каменистими берегами…
Ми вже немало до цього переговорили про його життя і роботу і мені видалося, що ось і воно, його життя, таке бурхливе, таке багате на події… 43 роки на «калуській хімії». Від рядового апаратника, майстра, старшого майстра до начальника цеху. А був ще і заступником начальника двох цехів… Минув час… Але є про що згадати.
Прізвище начальника цеху водопостачання і каналізації Василя Дзудзила і нині на слуху, хоч на заслужений відпочинок вийшов ще в 2011 році. Він з найкращими словами згадує той період своєї праці – 12 років. Яке було головне завдання цеху? Стабільно забезпечити виробництва водою, а крім них, ще й такого потужного споживача, як ТЕЦ, транспортувати на очисні споруди відходи.
Він і тепер, зі сплином часу, зізнається, що бути начальником цеху йому подобалося. Чому? Бо любив працювати з людьми. Довіряв їм завжди. І сам відчував, що має в них авторитет. Володів завжди ситуацією в цеху. Люди знали: якщо начальник дає завдання, то його потрібно обов’язково виконати, бо Дзудзило перевірить факт виконання. А завдання давав чіткі, конкретні. Бо мав добрі знання, отримані в технікумі та інституті, в яких добре вчився, багатий досвід роботи на робочих та «ітеерівських» посадах. Якщо добрий працівник, вважав Василь Михайлович, то в разі якоїсь похибки в його житті за нього варто поборотися – в розумінні допомогти. Як-от зі зварником сталося… Умілі руки, а любив хильнути. Бачив начальник цеху, що зварник що не день то більше здає… Поїхали до нього аж у село, переговорили з рідними. І в цеху не випускали з виду. Головне, що зварник зрозумів чого від нього хочуть. І він виправився Понині працює в колективі, вважається відмінним спеціалістом.
Про справи в цеху Василь Михайлович знає добре, бо там тепер працює майстром його син Максим. Вартує обмінятися кількома словами – і Дзудзило-старший знає, яка там тепер ситуація. А інакше і не могло бути; адже в цеху відбулися великі зміни – реконструкція водоводів, обеззараження води. Проекти великих змін були ще за його керівництва, а реалізація їх продовжується і тепер.
Ми вже не двоє, а троє ведемо розмову про цех ВіК. Ні, не син Максим долучився до неї, а дружина Василя Михайловича Любов Степанівна, яка, виявляється, теж майже все своє трудове життя провела на «хімії» – працювала лаборантом ЦЗЛ, майстром у відділенні товарів народного споживання магнієвого виробництва, методистом з підготовки кадрів. Останнє місце роботи – цех ВіК, майстер. Любов Степанівна – миловидна жінка, на жаль, підкосила її трохи хвороба, але голос дзвінкий, говірка.
Вони обидвоє тепер живуть дітьми і внуками. Крім уже згадуваного сина Максима, виховали дочку Лесю. Обидвоє закінчили вищі навчальні заклади, мають тепер свої сім’ї. Тож подружжя Дзудзилів радіє онукам, якими діти порадували їх аж чотири рази: Катя і Назар – від Максима та Влад і Дана – від Лесі. Добрі внуки у Дзудзилів!.. Василь Михайлович усміхається: онука Катя закінчила школу з медаллю, тепер навчається в Івано-Франківсьому національному технічному університеті нафти і газу, а за успіхи в студіюванні навіть отримує підвищену стипендію… А хто їй допоміг у цьому? Дідусь Василь! Він, каже, кожного з внуків, коли ходили до школи, крім Дани, звичайно, бо вона піде до першого класу наступного року, садив біля себе і був, як тепер модно говорити, репетитором з математики. Елементарно, продовжує всміхатися, це у нього виходило. Бо має добру пам’ять ще зі школи.
Та він і сам відмінно вчився в школі. Сім’я Дзудзилів в Спасі була великою – тато з мамою виховували шість синів і в одну дочку (Василько був наймолодшим). Але роботи домашні всілякі не минали і його… Закінчив восьмирічку (а крім того, що добре вчився, добре грав у шахи, волейбол – неодноразовий учасник районних змагань). Куди далі? Був якраз з батьком на сінокосі, як прибігає товариш і каже: «Василю! Здаємо документи у Калуський хіміко-технологічний технікум! Я його вибрав, раджу йти туди і тобі».
Наступного дня хлопці зі старшим братом Василя були в Калуші. Василь вступив без проблем, а ось товариш, що навів його на цю стезю, не вступив…
У технікумі вчився добре. Навіть на дошці кращих студентів красувався його фотопортрет. Після його закінчення отримав скерування на роботу у вапнякове відділення магнієвого заводу. То був 1968 рік. Та довго апаратник третього розряду не напрацювався, бо забрали в армію. А відслужив у армії, звісно куди – знову в Калуш. Але вже не на магнієвий, а в цех з виробництва цинебу, який ще був у риштуванні.
Він з задоволенням згадує і той, цинебівський період свого трудового життя. «Батьки будували магнітку, а ми ЦИНЕБ!», – пафосно відгукувався про цю будову його старший товариш. А Василь удень проявляв себе на будові спочатку як апаратник п’ятого, а потім і шостого розряду, і вже як студент-вечірник Івано-Франківського інституту нафти і газу – це хлопці-одногрупники по технікуму Ярослав Бабій (пізніше – головний диспетчер об’єднання «Хлорвініл») і Володимир Капітонець (пізніше – заступник начальника цеху полікарбацину заводу ХЗЗР) загітували його туди поступити… І пішло, і поїхало…
Невдовзі Василь стає майстром, старшим майстром у цеху з виробництва цинебу. Потім знадобився як старший майстер на магнієвому заводі. Відтак – заступник начальника виробництва ХЗЗР… «Товкся» (він утішив мене цим словом) у цеху поліетиленполіаміну (ПЕПА), що в подальшому став горезвісним. Тоді вже випускник «Львівської політехніки» (останні три роки навчання в інституті проходили саме там), дипломований інженер-технолог зміг збагнути, наскільки недосконалим був проект цього цеху («кустарщина вищої степені».
Та грець з ними, з тими недосконалими технологіями!.. Дзудзило – вже начальник цеху полікарбацину. Та недовго всидівся і в цьому кріслі – перевели заступником начальника цеху ВіК, на якому «вкоренився» (але вже як начальника цеху на цілих 12 років – до самого виходу на пенсію). Такі зміни робочих місць відбувалися, а він тепер, згадуючи, всміхається, приговорюючи: «Я то підіймався по службовій драбині, то опускався, то підіймався, то опускався…»
У розказує мені дивну річ. Виявляється, вдень не дуже часто ввижаються йому обличчя людей, тих, з ким працював у названих вище цехах і виробництвах. А ось уночі… «Я, – каже Василь Михайлович, – не до кожного ранку досипаю. Сняться мені цинебівські, полікарбацинівські, інші люди того часу. Я уві сні настільки виразно й чітко бачу їх обличчя, що від цього припиняється сон. А нерідко сни йдуть епізодами, що пов’язані з ВіКом, цинебом, полікарбацином, поліетиленполіаміном… Загазовки, поломки… В мене 22 роки праці в умовах, що наближені до особливо шкідливих, – так звана перша сітка. Вкарбувалося, ось і сниться…»
Я ніяк не хочу наголосити, що Василь Михайлович згадує ті періоди своєї праці з якимось невдоволенням. Навпаки… Не викреслити з життя, каже, отой дух тодішньої праці. Отримання першої продукції. Змагання за право бути кращим. Таке, продовжує, треба пережити, нинішній молоді це не збагнути…
Між іншим тема, якої ми торкнулися вище, має особливе звучання під час зустрічей колишніх цинебівських кадрів, у яких, крім Василя Дзудзила, останній раз взяли участь Дмитро Бальчук, Євген Жидков, Дмитро Гринюк, Василь Мельничук, Михайло Король, Ярослав Бабій, Володимир Капітонець та інші – всього 28 осіб. Дуже цікаво, у найтеплішій атмосфері вони проходять… Звісно, торкаються «сумних» тем (загублено унікальне магнієве виробництво, комплекс хімфабрик, інші цінні виробництва). Але завжди розмови закінчуються позитивними емоціями: знову запрацював «КАРПАТНАФТОХІМ», впроваджуються сучасні технології, люди мають роботу і зарплату.
Ми ще багато про що поговорили. І про його малу батьківщину – село Спас. Буквально недавно (на Спаса у Спасі – храм) побував у сестри (батьки, всі брати, на жаль, уже відійшли у вічність). Гарні там краєвиди, милі місця… Але тепер він, уже калушанин, демонструє свою віддану підтримку дружині, тішиться дітьми і онуками… Хочу наголосити, що біля його добротного будинку відчувається в усьому добра рука господаря. Чисто, гарно, впорядковано. Десь поруч, у садку, гудуть бджоли (має кілька вуликів), у сарайчику закудкудакала курка (їх теж кілька). Але мій зір найбільше привабив величезний жовтий гарбуз на клаптику травички (інша територія подвір’я – в бруківці).
– Звідки він взявся аж такий пузатий?! – дивуюся.
Господар пояснив, знову осяваючи в усмішці: ті дині, які він посадив (у нас гарбузи ще динями називають), завеликі в кілька кулаків, а ось цей… сам собі виріс, бозна з якого насіння. Він ним і прикрасив «п’єдестал»…
Петро Шевчук.
