А за родинним столом вони всі стають залізничниками

А за родинним столом вони всі стають залізничниками

На моє прохання про зустріч із такою родиною, де професія залізничника передається з покоління в покоління, начальник залізничного цеху ТОВ «КАРПАТНАФТОХІМ» Микола Хома щиро усміхнувся:

«Знаєте, ваші слова змусили мене задуматися, адже сьогодні таких трудових династій у нас близько десяти. І всі вони заслуговують на те, аби про них дізналися читачі зі шпальт газети. Так, приміром, чимало років працює у колективі залізничників родина Яковинів. Нині цю трудову династію в нашому цеху продовжують сини Володимир і Ярослав, дочка Наталія.

Не менш значимою як за кількістю нині працюючих в колективі, так і тих, хто в попередні роки тут трудився, є родина Сондеїв. Зрештою, всі вони й сьогодні є на своїх робочих місцях і ви можете з ними зустрітися.

Насправді глава сім’ї – машиніст локоматива Микола Сондей здавав зміну, а його дружина – прийомоздавальниця вантажів Оксана Іванівна та їх дочка – фахівець з обліку та диспетчеризації Ганна Луцан (прізвище чоловіка) лише приступали до роботи.

Але зустріч не без допомоги начальника цеху таки відбулася.

– У нашій сім’ї, – розповідає Микола Миколайович, – до трудової династії залізничників належать родичі дружини – Ананевичі. – В ще тоді об’єднаному залізничному господарстві (ОЗГ) «Хлорвінілу», а пізніше «Оріани» працювали її батьки, а також два старші брати. А в мене-лише мама. І хоча дружина та її рідня й нині жартують, що я, так би мовити, прилаштувався до їх династії  залізничників, але як мовиться, до професії машиніста тепловоза мене тягнуло з дитячих років.

У подальшій розмові зі сім’єю Сондеїв вдалося дізнатися, що Микола Миколайович народився в селі Кропивник. І саме близькість залізничної станції, постійне відчуття колії та руху по ній цистерн та вагонів викликали в нього бажання стати залізничником. Тож після закінчення училища в Стрию та служби в армії працевлаштувався в 1988 році в ОЗГ тоді В.О. «Хлорвініл». Спочатку працював помічником машиніста, а коли закінчив заочно технікум у Дніпродзержинську, то став претендувати на посаду машиніста, яким став 15 років тому. А ще саме в колективі калуських залізничників він зустрів свою майбутню дружину.

– І хоча я вважаю себе калушанкою, бо прожила в місті більшу частину свого життя, але народилася на вже не існуючому хуторі Кепське, де нині розташовані фабрика шпалер, «Вінісін» та інші підприємства, – розповідає Оксана Іванівна. – З початком будівництва у 90-х роках югославами фабрики шпалер нам була виділена в Калуші квартира. Там ми й жили, створювали сім’ю. Окрім Ані, в нас ще є син Віталій. Вони обидвоє вже мають свої сім’ї, тож ми тепер з Миколою проживаємо в його батьківській хаті в Кропивнику.

Я закінчила Дніпропетровський інститут транспорту, тому вже наперед знала, що буду розпочинати свою трудову діяльність у колективі, де працювали мої батьки. Коли познайомилася і одружилася, з’явилися діти, то основна моя увага була приділена сім’ї… Заради неї довелося забути про всі свої плани щодо кар’єри й інше. Але сьогодні я зовсім не шкодую, що в моєму житті щось склалося не так. Я – щаслива, бо маю люблячого чоловіка, добрих дітей…

І хоча син, його дружина теж Віталія та чоловік Ані Володимир не мають безпосереднього відношення до роботи колективу залізничників, але з темою їх трудових буднів добре обізнані.

– Ми хоча й не маємо нині великої господарки в селі, – ділиться Микола Миколайович, – але найчастіше всією родиною збираємося саме в Кропивнику. – Полюбляємо на своєму подвір’ї запалити вогонь і засмажити шашлик. Ось тоді ми частенько, як мовиться, всією родиною стаємо залізничниками. Про такі наші зустрічі добре знають сусіди, родичі, тож нерідко заходять, як мовиться, на вогник. Добре нам усім тоді…

Перебуваючи в колі цих щирих і працьовитих людей, подумав, що саме завдяки таким сім’ям і родинам міцніє суспільство, згуртовується нація… І від цього мені теж стало легко і затишно…

Анатолій Гайовий.