Для переможців - приємна поїздка в Київ

    Завершився конкурс «Пам’яті та підтримки ветеранів війни», оголошений тижневиком «КН» на кращий твір про учасників Другої світової війни серед учнів шкіл Калуша та району, гімназії, політехнічного коледжу та інших навчальних закладів Калущини. До участі в конкурсі запрошувалися також усі жителі міста та району - читачі «КН», яким пропонувалося розповісти на сторінках газети про рідних, близьких їм ветеранів і просто учасників найзапеклішої із воєн у світовій історії.
    На адресу редакції надійшло 24 твори від учнів шкіл. Визначало переможців авторитетне журі у складі спеціалістів управління освіти Людмили Гнатишин та Уляни Дребот. Їм не просто було це зробити, адже кожна робота просякнута вдячністю, любов’ю до ветеранів. Але у підсумку визначено 9 переможців серед дітей. У п’ятірку найкращих ввійшли: учень 9 класу ЗОШ №9 Іван Шинкар (Над своєю роботою Іван попрацював дуже плідно. Адже в ній містяться не лише роздуми, а й добірка фотографій про війну), учениця 7 класу ЗОШ №2 Лілія Дребот, учениця 9 класу ЗОШ №7 Софія Галько, учениця 9 класу ЗОШ №1 Юлія Борис та учениця 8 класу ЗОШ №3 Ірина Черньова, котрі набрали відповідно 24, 22, 22, 21 та 21 бали. У числі переможців також учениця 9 класу ЗОШ №8 Юлія Черковська, учениця 7 класу ЗОШ №5 Вікторія Кравчук, учениця 7 класу ЗОШ №10 Софія Добровольська та учениця 7 (11-А) Калуської гімназії Катерина Гетьманчук.
    Як і обіцялося, на переможців конкурсу очікує приємна поїздка до Києва. Про час та дату виїзду їх усіх буде повідомлено особисто.
    У цьому номері публікуємо уривки з творів чотирьох учасників конкурсу, які вибороли право на поїздку в Київ, а з творчими доробками інших переможців читачі «КН» зможуть ознайомитися вже в наступних номерах газети.

Ви - наша честь і гордість, ветерани!

    Останнім часом я часто думаю, скільки крові треба було пролити і скільки болю перенести, щоб День Перемоги настав, щоб ми могли спокійно спати, навчатися і жити. Шістдесят п'ять років минуло відтоді, як пролунав залп салюту. Народ безсмертний, як безсмертні герої, що склали голови за його свободу. І скільки не спливло би років, не втихне біль утрат, не стане меншим почуття вдячності ветеранам. Мало залишилось їх з нами. Тому такою важливою і хвилюючою стала для мене зустріч з Євдокією Костянтинівною Повстяною, ветераном Великої Вітчизняної війни, жінкою-воїном, жінкою-вчителем, доброю і щирою людиною.
    Її біографія схожа на біографію ровесників, молоді 40-х років минулого століття, на долю якої випали тяжкі випробування.
    Ось невисока тендітна дівчина-харків'янка переступає поріг райвно міста Ізюм. Вона вирішила стати вчителем. Вчителі потрібні. Порадили здати іспити за четвертий курс педагогічного технікуму. Здала. Стала молодим педагогом. Робота в Молдавії... І нехай деякі учні старші за сімнадцятилітню вчительку. Вона щаслива. Працює в Молдавії, а згодом на рідній Харківщині. Там і застала її війна.
    В 43-му село звільнила радянська армія. Євдокію Костянтинівну демобілізували в її ряди, а точніше, вона стала зв'язківцем 113-го стрілкового полку першої гвардійської армії першого Українського фронту. Часу для освоєння військової спеціальності не було. Йшла війна. В бойових умовах довелось вчитися правильно маскувати телефонний кабель, щоб забезпечувати такий необхідний зв'язок з штабами полку, батальйону. За кожний порив могли заплатити життям бійці. Такі були воєнні будні - шлях від єфрейтора до майора, які дівчина пройшла з першим Українським фронтом.
    Але далі було не легше. Працюючи за направленням у Волинській області інспектором політосвіти, сама не знала, де безпечніше було б. На фронті хоч зрозуміло, звідки чекати кулі.
    Закинула доля Євдокію Костянтинівну і в Калуш, що став їй рідною домівкою на все подальше життя. Дванадцять років працювала в дитячому будинку, дванадцять - в початковій школі на Височанці, а до 1983 року -педагогом в загальноосвітній школі №1. Вона - член Ради ветеранів з 1964 року, кавалер двох орденів: ордена Великої Вітчизняної війни другого ступеня та ордена Захисника Вітчизни, нагороджена багатьма медалями. Завжди весела, енергійна жінка була активним учасником вокального ансамблю жінок-ветеранок. Зі всього колективу на сьогоднішній день їх залишилось троє: Євдокія Костянтинівна, Орлова Євдокія Григорівна та Карпова Клавдія Яківна…
    Іван Шинкар, учень ЗОШ №9.

«Живу, щоб живою залишалась пам’ять…»

    Яскравий спалах святкового феєрверку відбився в її очах незгасним полум'ям вічного вогню пам'яті про тих, хто не побачив стриманого у величності, але переповненого людськими емоціями першого Дня Перемоги. Вона ж зустрічає його уже шістдесят п'ятий раз, із згірклим спомином вдивляючись у голубинне небо...
    Маленьку допитливу Зою любили всі. Залюблена долею, вона зростала безтурботною, життєрадісною дівчинкою. Насолоджувалася кожним днем і мріяла про щасливе майбутнє. Тоді вона ще не знала, як єдина подія змінить усе її життя.
    Звістка про початок війни чорним тягучим крилом лиха розбила мрії на дрібні друзки і розвіяла над неосяжною широчінню просторого степу, над шумливими лісами, над тиховодим плином річок. Вона не збере їх воєдино уже ніколи...
    За волею долі й обставин Зоя стала не вчителем, а медичною сестрою. Скільки людського горя, відчаю, болю бачила вона, скільки страждань і мук було зосереджено у тісних переповнених кімнатах госпіталю. Дівчина розумом усвідомлювала, що повинна вправно і швидко виконувати свою роботу, стримуючи будь-які емоції, але серце стогнало й розривалося від побаченого, воно хотіло вирватися з грудей, щоб віднайти місцину, де можна було б сховатися від безглуздої трагедії всього людств.
    Зоя бачила смерть, від якої віяло холодом і пахло страхом. Вона забрала із собою батьків дівчини, сотні безіменних, але близьких їй людей, котрих не вдалося врятувати. Саме смерть робила людину черствішою, але водночас гартувала дух, витворювала сильну особистість…
    Усе пережила Зоя: важкі повоєнні роки, самотність, виснажливу працю, бо була загартована буремними воєнними роками. Травневий день уже шістдесят п’ятий раз наповнює душу емоціями від давніх споминів про Другу світову. Цього забути не можна. Вона це добре усвідомлює. Тремтячою рукою витирає скупу сльозу, бо виплакала всі іще тоді, а спраглі вуста шепочуть: «Я живу, я мушу жити, щоб живою залишалася пам'ять про тих, хто віддав життя, щоб небо було голубинно-чистим, щоб журавлиний клекіт знову і знову будив весну у рідному краю...»
    Лілія Дребот, учениця ЗОШ №2.

«Вічне материнське чекання»

    Прийшла весна, лягла біля порога,
    А мати досі жде синів своїх з війни.
    У серці в неї смуток і тривога:
    - Сини мої, де ж ви, мої сини?

    Мати ще довго чекала свого сина з війни. Виходила ласкавими літніми ранками, сніговими зимовими вечорами на дорогу, чи весною в садок, одягнений в білий цвіт, де син любив сидіти; чи восени в різнобарвний ліс...
    Та його не було. А коли й приходив, то тільки уві сні. Тихо, щоб не збудити її, ставав біля ліжка і лагідно пестив рукою її посивілі коси, шепочучи: «Чекаєш мене, мамо? Чекай. Я обов'язково прийду до тебе. Адже оживають солдати, які пропали безвісти. Чекай і шукай мене, мамо!».
    І вона чекала! І вона шукала! Мати знайшла його: він був у кожній братській могилі, його ім'я було висічене на обелісках - його вічне і безсмертне ім'я - «Невідомий солдат»!
    Це він - її син. Серце матері не може помилитися.
    Настала уже шістдесят п'ята весна, а мати все ще жде, жде, що прийде син і скаже: «Здрастуй, матусю! Скучила за мною? Нічого, тепер ми разом!».
    Софія Галько, учениця ЗОШ №7.

«Такі рідні і теплі спомини»

    Наша квітуча та прекрасна земля знала лиха чимало. Та, мабуть, найстрашнішою була остання війна, Друга світова. Фашисти принесли на Україну смерть та горе. Жорстокість їхня не мала меж: десятки мільйонів людських сердець перестали битися, сотні міст та сіл стали руїнами, безліч пам'яток мистецтва було знищено або вивезено.
    Та вистояв мужній український народ. Недарма предками нашими були козаки. Дух їхній витав на полях битв страшної війни... І ми перемогли!
    Щороку, ще зовсім маленькою разом з дідусем і мамою ходила на Пагорб Слави. Я думала, що так просто треба. Згодом я запитала у мами: «Кому ми несемо квіти?» І матуся розповіла про прадідуся Гаврила, батька моєї бабусі Марії.
    Тримаю в руках пожовклі фото, жовтий папірець - «похоронка». Там було написано (мовою оригіналу): «Ваш муж, красноармеец Коломиец Гавриил Григорьевич, в бою за Родину, верный воинской присяге, проявив геройство и мужество, был ранен и умер от ран 18 февраля 1945г. Похоронен с отданием воинских почестей в г. Трахенберге. Гарнизонное кладбище №2. Госпитальньй участок, могила №13. (Германия)».
    Я на мить уявила, як з розпачу кричить молода вдова, притискаючи до грудей ще зовсім малу дитину, мою бабусю. Як страшно!.. І боляче... Зруйновані сім'ї, понівечені долі, «похоронки».
    Як мріяла моя бабуся Марія поїхати до далекої Німеччини, віддати шану тій землі, що навічно прихистила дорогу людину. Не пустили! А - не встигла... Можливо, я це зроблю колись... Можливо...
    І знову весна, День Перемоги. Він несе нам шістдесят п'ятий мирний рік, без свисту куль та розриву бомб, без тяжкого стогону і болісних ридань. І за це низький уклін Вам, сивочолі ветерани. Тим, хто вижив... Тим, хто не зміг це зробити, - про кого ми будемо пам'ятати вічно...
    Юлія Борис, учень ЗОШ №1.

2007. ТОВ "Карпатнафтохім" отримало іменний диплом на право використання фірмового знаку учасника рейтингу компанії "Гвардія".

2007. ТОВ „Карпатнафтохім” стало переможцем Всеукраїнського конкурсу якості продукції „100 кращих товарів України” в номінації „Продукція виробничо-технічного призначення”, організованому Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики. Рідкий аргон високої чистоти, що виробляється в „Карпатнафтохімі”, визнано найкращим в Україні серед товарів виробничо-технічного призначення..

2006-2007. ТОВ “Карпатнафтохім” - переможець конкурсу "100 кращих товарів".

травень 2007. ТОВ “Карпатнафтохім” - переможець у першому Всеукраїнському конкурсі підприємств у сфері зовнішньоекономічної діяльності “Європейський вибір”.



жовтень 2006. ЗАТ “ЛУКОР” та ТОВ “Карпатнафтохім” визнано кращими підприємствами в рамках загальноукраїнського проекту “Хімічна та нафтохімічна промисловість України”.

червень 2006. Всеукраїнський конкурс якості продукції (товарів, робіт, послуг) „100 кращих товарів України” продукт виробництва „Поліолефін” ТОВ „Карпатнафтохім”, поліетилен марки НХF 4810Н визнав одним з найкращих видів продукції в номінації „Товари виробничо-технічного призначення”

квітень 2006. Золота медаль якості "Вища проба" за впровадження на підприємстві сучасних технологій та випуск високоякісного і конкурентоспроможного на ринку поліетилену.

липень 2005. Сергія Чмихалова нагороджено відзнакою „Лідер хімічної та нафтохімічної промисловості України”

квітень 2005. Вийшов у світ буклет "ЛУКОР. 5 років у великій родині "ЛУКОЙЛу"
 

 наше підприємство в 2004 році успішно виконало завдання, що були визначені йому "Програмою сертифікації корпоративної системи управління групи „ЛУКОЙЛ-Нафтохім” на 2004-2007 роки" і першим серед підприємств групи отримало сертифікати відповідності за всіма трьома системами. 

„Euro Market” – нагорода за інтеграцію у світову економіку. (2004р.)

відзнака ЗАТ "ЛУКОР" в рамках міжнародного проекту „Мости дружби. Україна – Росія 2003-2004” 

20.11.2003 ЗАТ „ЛУКОР” відзначено Почесним дипломом та міжнародною премією „Бізнес-Олімп” з присвоєнням підприємству звання „Золота торгова марка”, а генерального директора товариства Сергія Чмихалова – іменною відзнакою „Суспільне визнання”.  

Західна регіональна митниця нагородила ЗАТ „ЛУКОР” почесною грамотою за високий рівень митної культури та сумлінне виконання впродовж 2002-2003рр. зобов’язань перед Державним бюджетом України.

Міжнародна Платинова Зірка за якість у сфері задоволення потреб клієнтів, майстерність, інновації у технології м. Париж. Франція. 2003 рік

Вісті з ЛУКОЙЛу ...

 Вісті з виробництв ...